ПЕРЕВАГИ МІЖНАЦІОНАЛЬНОЇ КООПЕРАЦІЇ

Які ж реальні переваги міжнаціональної науково-виробничої кооперації? Розглянемо приклад середньостатистичного спільного проекту при паритетному розподілі фінансової участі кожного з партнерів (типова ситуація для більшості західноєвропейських проектів, у яких беруть участь одночасно два із трьох лідерів аерокосмічної промисловості, наприклад Франція або Великобританія й Німеччина) і рівному обсязі національних замовлень (наприклад, в 200 ед., що також є розповсюдженим варіантом для авіа- і вертолетостроетния).

При оцінці ефективності спільного проекту прийнято виходити з того, що альтернативне національне рішення привело б до розробки зовсім ідентичної моделі при рівному обсязі загальних витрат на НИОКР. При двох партнерах економія кожного з них складе 50%, трьох - 67% і т.д. У дійсності спільна розробка аерокосмічної техніки незмінно приводить до появи технологічно більш досконалих, а отже, і більш дорогих моделей. На вартості НИОКР позначаються такі фактори, як неадекватна організація робіт, дублювання досліджень фірмамирпартнерами, збільшення кількості зайнятих у НИОКР за межі економічно виправданого мінімуму й ін. У підсумку витрати кожного з партнерів в 1,2-1, 5 рази перевищують розрахункові й наближаються, таким чином, до 80% імовірних витрат на розробку національної альтернативи й, можливо, до 100%, якщо взяти до уваги технологічна перевага міжнаціональних проектів.

Західні дослідники суперечливо оцінюють економію витрат на НИОКР у спільних проектах, неоднозначно інтерпретуючи ті самі факти. Як правило, спрямованість оцінки залежить від особистої позиції автора відносно міжнаціональної кооперації. Ці різночитання якоюсь мірою проявляються й при оцінці серійного виробництва.

У наведеному вище прикладі подвоєння серії приводить до значного - припустимо, на 20% - зниженню собівартості серійної техніки ( так званий ефект 'learning curves', тобто зменшення витрат на задану величину при кожнім подвоєнні серії). Одночасно скорочуються вдвічі й питомі витрати на НИОКР, які фактично є додаванням до вартості одиниці серійної продукції. Разом з тим неефективність виробничої інфраструктури, а також роздування загальних витрат на НИОКР обмежують корисний ефект від кооперації. Необхідно врахувати й те, що структури аерокосмічних фірм західноєвропейських країн оптимізовані для невеликих серій в 100-300 ед. і в цьому діапазоні по ефективності навіть випереджають американську модель організації виробництва, розраховану на 800 і більш ед, серії. У той же час збільшення серії в 2-3 рази ( до 500-800 ед.) при виконанні спільного проекту не обіцяє значних вигід західноєвропейським підприємцям, а ефект learning curves поступово доходить до 0. По оцінці К. Хартли, цей ефект може скласти для західноєвропейської програми 25% до 100 ед., 20% від 100 до 300 і буде рівний 0, починаючи з 500 ед. серійної продукції. Вартість одиниці продукції спільного проекту, таким чином, в 1,2-1, 5 рази може перевищити 'ідеальну'. Найбільш значна економія засобів досягається на стадії НИОКР, де при самих песимістичних оцінках (перевитрата в 1,5-1, 8 рази порівняно з національним рішенням) кожний з партнерів виграє 20-30% засобів; на стадії серійного виробництва переваги міжнаціональної кооперації не так очевидні, а зниження собівартості одиниці продукції, очевидно, не перевищує 10%. Цих величин досить, щоб, наприклад, програма 'Торнадо' забезпечила Великобританії економію засобів в 0,7-1,56 млрд. ф. ст. протягом 20 років (у цінах 1982 р.).

Підрозділи цієї сторінки:

Розділи